Більше Пєкла

Кінець 2018 — початок 2019 років відзначені низкою подій, які засвідчили початок нового етапу в конфліктах України із її західними сусідами Угорщиною та Польщею. На превеликий жаль, негативні прогнози, що їх було вперше викладено в матеріалах «Польського фронту», знов і знов підтверджують адекватність запропонованого погляду. Зокрема, вже нема сенсу казати про «Польський» фронт, події минулого року змушують казати про «Західний» або навіть «Східноєвропейський».

Події, про які йтиме далі мова, з одного боку, підводять рису під першим етапом вищезгаданих конфліктів. З іншого боку, ми маємо виразні недвозначні сигнали того, в якому напрямку розвиватимуться ці сюжети у поточному 2019 році. Варто нагадати, що авторські розвідки, які побачили світ влітку 2018 року, стали першою публічною спробою проаналізувати відносини України та її сусідів на заході саме як конфлікти, а не розбіжності чи суперечки.

Угорщина

Третього грудня 2018 року «Український інститут майбутнього» презентував аналітичну доповідь «Угорщина в умовах кризи світового порядку«. Україно-угорському конфлікту присвячені два з шести розділів документу. Це перше відоме мені професійне публічне дослідження цього предмету, яке відбиває інтереси української громади. На сьогоднішній день в публічному просторі присутні, здається, лише три автори, які більш-менш регулярно і, головне, профессійно працюють над цією проблематикою. Це, по-перше, Дмитро Тужанський, чиї статті в «Європейській правді» свого часу були для мене дороговказом.  Це автор доповіді Ілія Куса, аналітик УІМ. І, нарешті, ваш покірний слуга із своїми дописами про україно-угорський конфлікт.

І п. Куса, і п. Тужанський разом приймали участь в презентації, тож я завітав до УІМ, де відбувався цей захід. Мені хотілося послухати міркування шановних експертів та задати їм кілька запитань, аби порівняти наші підходи. Можна констатувати, що результат навіть перевищив мої очікування.

Сама по собі доповідь не викликає запитань, її форма та зміст відповідають очікуванням від професійного аналітичного матеріалу. Запропонований в доповіді погляд на сучасну Угорщини здається мені і виваженим, і цілісним, позбавленим внутрішніх протирічь. Україно-угорський конфлікт трактується п. Кусою як «симптом руйнації старої системи та продукт внутрішньо-угорських і регіональних політичних змін у Східній Європі». Аналізуючи рушійні сили конфлікту він не згадує «східноєвропейський ревізіонізм», уявлення про який є важливим елементом мого власного аналізу. Точніше так — п. Куса не використовує цей термін в доповіді, хоча під час презентації наголошував вельми подібні формулювання. Це є перша суттєва розбіжність, яку я помітив.

Найбільше в мене зауважень викликає запропонований ним аналіз україно-польського конфлікту. Автор протиставляє «конфліктну» та «компромісну» моделі поведінки України і це є поширеною помилкою. Пошуки та досягнення компромісу — невід’ємний етап типового конфлікту. Якщо на етапі боротьби один з опонентів не зазнав нищівної, тотальної поразки і не змушений вдатися до капітуляції, рано чи пізно сторонам доводиться сідати за стіл переговорів, аби зафіксувати новий стан речей, який було досягнуто внаслідок протиборства. Звичайно, перебіг силової боротьби впливає на позиції сторін та зміст фінальної угоди, але сам етап мирних переговорів нікуди не зникає.

Тому теза «компромісний пакет є більш вигідним для України» є хибною. Межі можливого для України на етапі обговорення компромісу залежать від успішності на етапі зіткнення, тобто конфлікту в термінах доповіді. Дива не станеться і навряд чи угорці раптово вирішать поступитися  українцям, відмовляться від отриманих переваг.

Коли ж ми подивимось у який спосіб п. Куса пропонує Україні захищати свої позиції, більшість із запропонованих ним кроків не мають цінності як інструменти примусу. Наприклад, розташування додаткових військових контингентів є радше демонстративними діями. Вони доречні не етапі конфронтації, а не тоді, коли треба ефективно тиснути на опонента. Ну який реалістичний сценарій використання українських військових проти Угорщини можна собі уявити? Нагадаю, що демонстрація, конфронтація, зіткнення та інші типові етапи конфлікту описані у відповідній моделі.

Ще один суттєвий для мене недолік доповіді це відсутність аналізу тих інструментів примусу, які може задіяти угорська сторона. Я запитав п. Кусу щодо причин цієї фігури замовчування. Його відповідь зводилася до того, що він не хоче підказувати супротивній стороні можливі ходи. Отже, це не ситуаційний аналіз, точніше, не аналіз власне конфліктної ситуації. Або аналіз, але половинчастий та недосконалий. В цьому сенсі, на жаль, гідна в цілому праця продовжує хибну традицію уникати ретельного аналізу україно-угорського конфлікту як такого.

Користуючись нагодою я задав запитання п. Тужанському чим він може пояснити той факт, що жоден із чотирьох, здається, його прогнозів перебігу конфлікту не виправдався. Мова йде про те, що на кожному повороті цього сюжету, які малі місце у 2018 року, п. Тужанський наголошував одне й теж саме. Мовляв, Віктор Орбан, нарешті, усвідомив або ось-ось усвідомить хибність своєї поведінки та відмовиться від подальшої конфронтації. Відповідь зводилася до того, що дописи п. Тужанського треба сприймати радше як маніфестацію бажаного стану речей, а не прискіпливий аналіз існуючого. Отже, це не аналітика, а, радше, публіцистика.

Під час обговорення доповіді проявилися певні розбіжності між поглядами пп. Куси та Тужанського. Наскільки я їх зрозумів, перший вважає політику Будапешту щодо угорських меншин в сусідніх країнах такою, яка спрямована на забезпечення власного ринку праці. Тобто, угорська влада розглядає співвітчизників за кордоном в якості джерела робочої сили для знекровленої національної економіки. Зі свого боку п. Тужанський вважає, що для Віктора Орбана та його уряду, навпаки, важливіше втримати угорців  там, де вони зараз проживають. На його думку, угорські меншини виступають як інструмент легітимізації угорських амбіцій в регіоні. За словами п. Тужанського, для розв’язання проблеми із робочими руками уряд Угорщини вирішив задіяти інший механізм, аніж залучення співвітчизників з-за кордону. Мова йде про організовану регулярну трудову міграцію з навколишніх країн. Навчати мігрантів складній угорській мові визнано недоцільним. Їх залучають організованими групами, де в якості бригадирів виступають люди, що знають угорську мову. За умови належної організації трудового процесу це дозволяє виключити ситуації, які вимагають знання угорської.

Наостанок варто згадати про ще один аспект україно-угорських відносин, який сплив під час презентації. Українські коментатори час от часу згадують досвід Словаччини, яка, нібито, дала собі раду із аналогічними зазіханнями Угорщини. Аналогічними до тих, з якими зараз має справу Україна, звичайно. Відповідно до цих уявлень Україні варто придивитися до словацького досвіду, утворити альянс із словацькою державою заради протидії угорській експансії і т.і.

Матеріал «Кінець конфлікту з Будапештом: як Словаччина примирилася з сусідом щодо проблем угорської меншини«, що був оприлюднений на «Європейській правді» у листопаді минулого року, проливає світло на велику таємницю словацької перемоги. Виявляється, нема ніякої таємниці, та й перемогою поточний стан справ назвати важко. Бодай з точки зору нинішнього українського максималізму. Якщо вірити авторові, пік конфронтації із Угорщиною та угорською меншістю припав на часи правління найбільш радикальних, якщо не сказати сильніше, політиків — Володимира Мечіара та Роберта Фіцо. Наприклад, саме за Мечіара парламент Словаччини ухвалив закон про мову, який передбачав штрафи за невикористання словацької в офіційній комунікації у будь-якій сфері.

На сьогоднішній день права угорської та інших меншості в Словаччині виглядають набагато ширшими, аніж в Україні. Мови національних меншин отримали статус офіційних у районах, де хоча б 15% населення ідентифікують себе як представники певної етнічної групи. Словацький уряд засвідчив, що не переглядатиме формат 100-відсоткової шкільної освіти угорською мовою у південних районах Словаччини. Там, де цей формат переглянуто, мова йде про скорочення обсягів  викладання угорською — замість 100% встановлюється 40-60% Скандальний закон про штрафи за невикористання державної мови був скасований Конституційним судом. Отже, Україна не має шансів залучити Словаччину чи Румунію просто через те, що ці держави реалізують суттєво м’якшу політику стосовно меншин. І ця теза була підтверджена під час розмови на презентації доповіді.

На загал цей захід продемонстрував наявність кількох суттєво відмінних точок зору на зміст, динаміку та перспективи україно-угорського конфлікту. Наявність альтернативних поглядів це добре, оскільки питання про адекватну стратегію України у цьому конфлікті залишається без відповіді.

Такими були мої враження від останньої події 2018 року на угорському напрямку. А вже на початку нового 2019 року надійшла новина, яку неможливо переоцінити.

18 січня під час прес-конференції очільник МЗС Павло Клімкін заявив таке:  «Я буду і надалі надавати поштовху цій дискусії (про подвійне громадянство — Р.Х.). Я вважаю, що вона потрібна, як потрібне і подвійне громадянство (виділено мною — Р.Х.). Ми пережили умови, коли могли казати, що цей інструмент можемо оминути».  Нагадаю, що попередня версія, проголошена 30 жовтня 2018 року, виглядала наступним чином: «Зараз ми в Україні маємо почати суспільну дискусію щодо можливості бути громадянином декількох країн, потрібно чесно це сказати«. Отже, за два з половиною місяці дискусія не тільки почалася, а й дійшла кінцевого результату.

Я розцінюю ці заяви головного українського дипломата як недвозначне визнання державним апаратом відсутності ресурсів аби протистояти тиску з боку Угорщини. Контекст таких серйозних заяв також не викликає в мене жодних сумнівів — це блискуча провокація в Берегово, чи не найбільш вдала операція такого штибу за останні роки. Звичайно, це ще не перемога наших сусідів, оскільки державний апарат не тотожній державі в цілому, не говорячи вже про суспільство. Але за будь-яких обставин ми мусимо визнати — обрана Віктором Орбаном та його командою стратегія керованого конфлікту підтвердила свою ефективність.

Ще одна новина, яку варто згадати, це вшанування угорським урядом пам’яті гонведів, які загинули під час найбільшої військової катастрофи в історії Угорщини, відомій як битва на Дону. В цьому місці варто нагадати, що саме забули і як само дісталися угорські вояки за тисячі кілометрів від Батьківщини, а також про наснагу та звитягу, яку вони охоче демонстрували місцевим жителям. Невеличка бібліографія з цього питання для допитливих — тут. «Шана героям!», — сказано в офіційному повідомленні угорського уряду. Шана так шана.

Демонстративне шанування нацистських колаборантів та військових злочинців суттєво зменшує ризик того, що угорська сторона спробує розіграти карту «боротьби із неонацизмом«, яка теоретично є однією із найбільш потужних в колоді Віктора Орбана.

Польща

З середини 2018 року, коли побачили світ матеріали «Польського фронту», мене не залишало занепокоєння через відсутність підтверджень одного з ключових прогнозів. Нагадаю, що на мою думку «незважаючи на однаково агресивну поведінку обох сусідніх держав (Польщі та Угорщини — Р.Х.), саме Польща здається джерелом найбільших ризиків та небезпек для України». Між тим весь 2018 рік поляки не давали жодних підстав вважати цю тезу обґрунтованою. На тлі жорсткого пресингу, який влаштував Україні Віктор Орбан, претензії з боку поляків виглядали млявими, позбавленими справжньої експресії. Цей факт ставив під сумнів не тільки конкретний прогноз, а й усю систему поглядів, на яку він спирається.

Наприкінці грудня, нарешті, сталася подія, яка повернула мені віру у свої аналітичні здібності. 20 грудня 2018 року стало відомо, що президент Польщі Анджей Дуда достроково відкликав посла в Україні Яна Пєкла, його місце посяде Бартош Ціхоцький. Соковиті подробиці, що їх наводять «Радіо Свобода» та «Європейська правда» не залишають мені простору для тлумачення  сенсу та наслідків цього кроку. Новий представник Польщі в Україні має забезпечити підготовку та координацію дій, спрямованих на ескалацію україно-польського конфлікту. На нас чекає щось неймовірне, нестримне та бентежне. «Більше пєкла!», — таким буде гасло поточного року. Або Пєкла, або пекла, кому що до вподоби.

Навряд чи можливо передбачити деталі дипломатичного наступу, який чекає на нас. В «Польському фронті» виокремлені п’ять  груп можливих претензій с боку Польщі. Поки що конфлікт точиться  навколо ідеологічних та символічних аспектів міждержавних стосунків. Ці речі 100% будуть в центрі уваги нового посла. Разом з тим варто пам’ятати, що протягом 2016-17 років представники Польщі згадували ще й майнові суперечки як от реституцію власності РКЦ. Зокрема, про це говорили очільник МІД Вітольд Ващиковський та сам п. Цихоцький. Причому останній в своїх коментарях абсолютно неочікувано заявив про «питання розплати за катинський злочин» (?!!) в українсько-польських відносинах. Ця деталь дає уявлення про завзятість нового посла Польщі в Україні.

Не знаючи достеменно пріоритети польського уряду в цій царині не ризикну щось стверджувати. Побутова телепатія то не мій метод. А от що мені здається дуже ймовірним, це уважне вивчення польськими дипломатами досвіду своїх угорських колег. Менше аніж за півроку Будапешт спромігся змінити офіційну позицію Києва  в одному з найбільш ідеологізованих та чутливих питань внутрішньої політики. Це, без перебільшення, видатний результат і навряд чи поляки чекатимуть від своєї нової політики меншого.

Україна, Угорщина та Польща вже виявили одне одного вершинами трикутника, що утворився внаслідок одного з найбільш гучних інцидентів в україно-угорських відносинах останніх років. Нагадаю, що в лютому 2018 року двічі був підпалений офіс Товариства угорської культури Закарпаття. Як виявилося, перший підпал вчинили троє польських громадян. Днями Національна прокуратура Польщі передала їхню справу до суду. Згідно з матеріалами розслідування, звинувачувані отримали за підпал від замовника — німецького журналіста, — по тисячі злотих (понад 7 тис. грн).  “Це була провокація, яка мала призвести до погіршення українсько-угорських відносин. Це на руку Росії, яка зацікавлена в дестабілізації свого західного сусіда, де вже триває гібридна війна на Донбасі”, — цитує польський ресурс tvp.info офіцера, який займався цією справою. Російський слід вважають єдиною версією і українські коментатори.

Не можу не згадати, що при обговорені замовника тогорічної провокації в Берегово я жодного разу не зустрічав версію із угорцями. Згадувалися СБУ, проукраїнські радикали, неминучі росіяни і навіть місцеві кримінальні елементи. Здається, співвітчизникам бракує фантазії та знайомства із спадщиною різноманітних лицарів плаща та кинджалу, які сторіччями вправлялися на українських теренах.

Вкрай небезпечним для України стане утворення все більш ймовірного альянсу Польщі та Угорщини, які спільно тиснутимуть на українську державу, розігруючи різноманітні комбінації та схеми. Але коло можливих варіантів не обмежується цими двома державами. Заслуговує на увагу матеріал Ліги, в якому обговорюється загроза спільних дій з боку Угорщини, Болгарії та Румунії. Рушієм такого союзу автор вважає суто економічні проблеми цих країн, а саме гостру нестачу робочої сили, найбільшим джерелом якої в регіоні Центральної та Східної Європи виступає саме Україна.

На цьому тлі кидається в очі черговий сплеск оптимізму українських коментаторів, спричинений рішенням Конституційного суду Польщі скасувати дію «антибандерівських» норм закону про Інститут національної пам’яті. Здається, українці не можуть уявити собі устрій державних інститутів, аніж як побудований на телефоному праві або інших формах ручного управління. Через подібні погляди рішення найвищого органу судової влади іншої держави розглядається як виконання чиєгось замовлення чи побажання.

Маємо повторення минулорічної історії, коли автори цієї ж «Європейської правди» раз у раз вітали «одужання» та «просвітління» Будапешту, який, нібито, нарешті усвідомив свої помилки і вирішив покласти край конфронтації. Варто прочитати, що казав очільник українського МЗС про стосунки із Польщею та Угорщиною у жовтні минулого року. А тепер порівняйте його тодішні оцінки україно-угорських стосунків із нинішньою ситуацією та задайте собі питання чому із Польщею він не міг так само помилятися?

Білорусь

Хоча Республіку Білорусь не можна віднести до західних сусідів України, стосунки із цією державою дають важливий матеріал для аналізу подій на «Західному фронті». З одного боку, Білорусь є нашим єдиним природним союзником проти великопольського реваншизму, ця ідея обґрунтована в роботі «Білоруський варіант«. З іншого — досліждення україно-білоруських стосунків дає цінний матеріал для розуміння особливостей української зовнішньої політики і, ширше, способу мислення та дії.

Наприкінці грудня стало відомо про чергове загострення стосунків між Білоруссю та Російською Федерацією. Цього разу мова йде про анонсований керівництвом РФ перегляд умов, на яких Білорусь отримує російську нафту. Починаючи з 2019-го і по 2024 рік Мінськ має поступово позбутися і дешевої нафти, і надходжень від її реекспорту. Це стане фінальним акордом в довготривалому протистоянні Мінська та Москви навколо умов взаємодії двох країн в сфері ПЕК. За білоруським оцінками, мова йде про вже втрачені за останні роки $ 3,6 млрд і ще близько $ 8-12 млрд. (в залежності від світових цін на нафту) збитків протягом наступних п’яти років.

Попри те, що з’ясування стосунків між учасниками Союзної держави носять регулярний характер, подібно до сходу та заходу сонця, добових та річних циклів людського організму, інших природних явищ, є підстави вважати, що цього разу механізми узгодження інтересів сторін дав збій.

Білоруська держава опинилася перед необхідністю терміново, протягом одного, максимум двох років знайти джерело валютних надходжень у розмірі $ 2-3 млрд. на рік. 

Можу, звичайно, помилятися, та поки що єдиним реалістичним вирішенням цієї проблеми мені здається ідея із трудовою міграцією. За підсумками 2017 року Міжнародна організація з міграції (МОМ) заявила про $ 12,1 млрд, що надійшли до України від приватних осіб. НБУ нарахував суттєво менше, $ 9,3 млрд., визнаючи високу ймовірність заниження своїх даних через нюанси офіційної статистики. За 9 місяців 2018 року НБУ зафіксував $ 8,160 млрд. таких надходжень, тобто на 10% більше, аніж торік. Третину грошей отримано з Польщі, доля РФ вчетверо менше.

Виходячи нехай навіть з вчетверо меншої кількості населення Білорусі та вищої якості робочої сили, залучати щороку ті самі $ 2-3 млрд. на рік не виглядає чимось нереалістичним. Звичайно, білорусам не варто наслідувати модель неорганізованої, стихійної трудової міграції. Найбільший ефект та мінімізацію ризиків може забезпечити лише координована та довгострокова міждержавна політика. Модель маятникової та колективної (організованими групами) трудової міграції до країн Західної Європи здається мені найбільш перспективною.

Восени минулого року я спробував обговорити цю ідею з білоруськими інтелектуалами. Розмова, за великим рахунком, не відбулася, оскільки співрозмовники керувалися моделлю навколишнього світу, що була актуальна для білоруської держави на той момент. Зокрема, вони вважали малоймовірним будь-яку конструктивну взаємодію із ПіС та польським політичним класом в цілому. Натомість, вони вважали доцільним керуватися логікою конфронтації із Заходом, гуртуючись навколо ідеї військово-політичного союзу із Росією.

На сьогоднішній день здається доречним повернутися до цієї ідеї. По-перше, оскільки ситуація, в якій знаходиться Білорусь, суттєво змінилася. По-друге, концепція організованої трудової міграції отримала розвиток та інституціоналізувалася у вигляді Східноєвропейської громадської ініціативи. У-третє, заперечення, що їх висували мої білоруські співрозмовники, багато в чому вже неактуальні.

Зокрема, нема сенсу робити наголос на позиції Польщі. В регіоні ЦСЄ конструктивну проактивну позицію щодо трудових мігрантів з пострадянського простору займають, наприклад, Угорщина та Чехія. Більше того, про свої амбіції в цій царині заявила ФРН, а це геть інший масштаб та контекст, набагато більш цікавий, аніж у випадку Польщі. Сподіваюсь, найближчим часом в цьому напрямку відбудуться важливі зрушення.

Говорячи про ситуацію навколо Білорусі, неможливо уникнути неприємної розмови про малоадекватну, м’яко кажучи, реакцію української громади. Звістка про чергові проблеми сусідів спричинили в Україні хвилю емоцій, серед яких надто вирізнялися зловтіха та ворожість. Це виглядає і нерозважливим, і негідним. Білоруська держава і особисто Олександр Лукашенко послідовно демонструють щодо України курс, який не вкладається в популярне уявлення про кремлівську маріонетку, що тихесенько шкодить волелюбнім нащадкам козаків. З самого початку російської агресії Білорусь уникає конфронтації і, в цілому, забезпечує спокій  на нашому північному напрямку. Будь-які різкі зміни, тим більше крах режиму Лукашенко гарантовано призведуть до різкого погіршення військово-політичної ті безпекової ситуації навколо України.

Попри це український політикум наполегливо просуває в суспільній свідомості комплекс уявлень про Білорусь, які є і неадекватними, і неприйнятними з точки зору україно-білоруських відносин. Як результат маємо надзвичайну популярність поглядів на північного  сусіда, що часто-густо схожі на відверту маячню. На жаль, вкотре доводиться визнати, що найстрашнішим ворогом українства є воно саме.

В будь якому випадку треба прийняти як достеменно відомий факт суттєве зростання ризиків на білоруському напрямку.

Висновки та пропозиції

Отже, з кінця листопада маємо три події:

1. Демонстративне відсторонення надто лояльного до України посла Польщі і його заміна на відомого «яструба»;
2. Радикальна зміна офіційної позиції щодо подвійного громадянства в контексті україно-угорського конфлікту;
3. Різке загострення на білоруському напрямку.

Всі ці події означать послаблення позицій української держави в її відносинах із сусідами. Як підтвердив сюжет із подвійним громадянством, українська дипломатія не має ресурсів для протидії агресивному тиску. Нема шансів і на ефективну контргру інструментами традиційної дипломатії. Звертає увагу, що за результатами масштабного опитування 120-ти експертів, конфлікти із західними сусідами не входять в Топ-5 приорітетів.

В такий ситуації варто зосередитися на тому, аби мінімізувати втрати. Що може зробити українська громада та її активна частина в цій ситуації?

За останні місяці я шукав можливості отримати зворотній зв’язок щодо моїх досліджень із польського середовища. На загал маю з півдюжини відгуків, переважно від українців, що мешкають в Польщі або добре знають її. Є й реакція від польських інтелектуалів. Дивним чином жоден з опитаних мною не підтвердив наявність не те що конфлікту, а навіть більш-менш помітного напруження в польській суспільній свідомості через «українське питання». Вони заперечують саму наявність цього «питання», бодай для абсолютної більшості поляків. Для мене стало відкриттям, що політика ПіС стосовно України сприймається багатьма поляками як про-українська.

Маємо очевидну для мене ситуацію радикального неспівпадіння картини світу, якою керуються обидві нації. Це саме по собі є фактором ризику, який можна і треба прибрати. Не здивуюсь, якщо аналогічною є ситуація і в царині україно-угорських відносин. У випадку Білорусі ця проблема також існує, причому у важкій формі.

Тож, щонайменше небайдужі люди можуть і мають взяти на себе клопіт зробити наступне:

• Організувати та провести діалог між представниками наших країн. Завданням цього діалогу є банальне почути одне одного і, головне, з’ясувати для себе деталі картини світу, якою керується кожна сторона. Цей діалог, звичайно має бути професійним і непублічним через причини, що я вже неодноразово викладав.
• Організувати колективну рефлексію проблем, які мають місце у стосунках із сусідами. Дуже важливо обговорити можливі сценарії, включно із найбільш неприємними.
• Нарешті, виробити нові та обговорити вже існуючи ініціативи, спрямовані на подолання або зменшення протирічь між країнами регіону.

Нема катастрофи, є криза. Криза це не тільки ризики, це й нові можливості. Маємо звичайну, за великим рахунком, ситуацію, коли треба взяти та зробити.