Минуло два місяці від публікації попередніх висновків та прогнозів стосовно конфлікту між Україною та її сусідами на Заході, Польщею та Угорщиною. Що відбувається на цьому напрямку зараз? Що з написаного підтверджується, а що — ні?

На сьогоднішній день 10 вересня ми маємо кілька новин, які можна вважати розвитком сюжетів, що були описані в матеріалах циклу «Польський фронт«.  Ці новини мали місце протягом липня, серпня та початку вересня.  Їх можна розділити на три групи: погані, добрі та такі, що потребують додаткової інформації для коректної оцінки.

Почнемо із добрих.

Румунія

Резолюція №148 Конгресу США стосовно права жителів Молдови та Північної Буковини на самовизначення не існує в природі. Я вирішив ще раз уважно вивчити облікову картку цього документу на сайті Конгресу США і зрозумів, що мова йде всього лише про ініціативу групи конгресменів. Вона не була не тільки прийнята, але навіть не винесена на голосування.

Мені стало цікаво хто ж грає такими картами, просуваючи в якості потужного аргументу  неіснуюче рішення. Здається, це колишній Президент Румунії Траян Бесеску. Саме він щонайменше з кінця 2017 року знов і знов згадує про «резолюцію №148». Найперші посилання на «резолюцію» в румунському сегменті Інтернет, що я їх знайшов, датовані осінню 2016 року. Наскільки розумію, документ був оприлюднений місцевими гуманітаріями, що опікуються Інтернет-ресурсом типу «Історичної правди».

«Резолюція № 148 Сенату США є документом винятково політичного значення і має бути основою для будь-яких майбутніх переговорів щодо досягнення молдавського возз’єднання з Румунією. Визнання права на возз’єднання наймогутнішою державою в світі повинно бути використане всіма тими, хто бореться і діє, аби реалізувати прагнення всієї нації  — єдиного справжнього державного проекту для румунів: возз’єднання Молдови з Румунією», — наголошували тамтешні державники та патріоти.

Неодноразово зустрічав опінію, що Траян Бесеску чи то блазень, чи то навіть дурень. В будь-якому випадку його зазвичай відносять до маргінальних кіл румунського суспільства. Дійсно, використання в якості аргументу найвищого рівня посилань ні неіснуючі документи характеризує цього пана як людину недобросовісну.

З іншого боку, не варто забувати, що саме за Бесеску Україна програла в Міжнародному суді територіальну суперечку із Румунією. Нагадаю, що суд одноголосно визнав Зміїний як острів, на чому була побудована позиція української держави. Але суд не став приймати це до уваги в процесі визначення прав сторін на морський шельф, заради чого, власне, сусіди і вдалися до судової тяганини. Як результат,  «Romania received nearly 80% of the disputed area, allowing it to exploit a significant but undetermined portion of an estimated 100 billion cubic meters of deposits and 15 million tonnes of petrol under the seabed». Тож не варто недооцінювати та знецінювати і самого Бесеску, і румунський реваншизм.

В будь-якому випадку відсутність артикульованої, юридично значущої підтримки з боку світового гегемона ідеям подолання наслідків пакту Молотова-Ріббентропа можна вважати доброю новиною.

Білорусь

10 серпня інформаційна агенція Reuters повідомила, із посиланням на урядові документи, про чергове погіршення білорусо-російських відносин. Відповідно до цих документів Росія призупинила надання Білорусі чергових кредитів та вирішила обмежити постачання вуглеводородів на пільгових умовах, починаючи з четвертого кварталу 2018 року.

Ця новина спричинила надзвичайно емоційну реакцію українських оглядачів. Чи не домінуючим їхнім змістом стало зловтішне очікування чи то падіння режиму особистої влади Олександра Лукашенка, чи то його перетворення на суто декоративну фігуру. Абсолютна більшість прогнозів в українських ЗМІ була сконцентрована навколо сценарію демонтажа білоруської державності.

Типовий приклад «аналітики» такого штибу та характерних для неї дефектів дає нам стаття «Чим переформатування білорусько-російських відносин відгукнеться Україні» в Дзеркалі Тижня. Вже в першому реченні на прискіпливого читача чекає неабияка родзинка — автор статті висловлює припущення, що Лукашенко може стати «набагато слухнянішим сюзереном Москви«. Секрет стрімкого падіння білоруського домкрата, про яке нам повідомив п. Лавнікевич, не є надто складним. Спочатку автор стверджує припинення підтримки Мінська Москвою як достеменно відомий факт, остаточно вирішене питання. Вже у наступному абзаці стає зрозуміло, що мова йде лише про плани.

Уважне вивчення наявної інформації та заяв офіційних осіб обох держав, що були зроблені після початку цієї кризи в білорусо-російських відносинах,  дозволяє визначити її як чергову, ледве не рутинну.  Два авторитарні режими вже двадцять з чимось років використовують керовані конфлікти як інструмент узгодження взаємних інтересів та розв’язування наявних протирічь. Попередні раунди часто-густо носили такий само демонстративний характер. На сьогоднішній день невідомо про якісь нові суттєві обставини, тож можна розраховувати на повторення звичного сценарію агресивного шантажу із наступними перемовинами представників Мінська та Москви.

На жаль, українська експертна та медійна спільнота вкотре продемонструвала свою упередженість. Режим Лукашенко демонструє набагато краще ставлення до України, аніж можна чекати від союзника РФ. Будь-які різкі зміни в Білорусі з високою ймовірністю не будуть на користь нашої країни. Тому збереження там статус-кво є ще одною безумовно позитивною новиною.

Угорщина

На жаль, україно-угорські відносини продовжують рухатися в напрямку, що був описаний в статті «Угорський гамбіт». З травня 2018 року, коли новопризначений за результатами парламентських виборів уряд був приведений до присяги, угорська сторона раз у раз вдається до кроків, які сприймаються в Україні як суперечливі, якщо не відверто ворожі. Саме так українські коментатори та органи влади поставилися і до двох останніх епізодів — промови Віктора Орбана в студентському таборі Балваньош та рішення створити посаду уповноваженого з розвитку Закарпатської області.

Прискіпливий аналіз висловлювань В. Орбана, що містить його скандальна промова (див. російський та англійський переклади), не дає підстав вважати їх чимось таким, що вирізняється на тлі багатьох інших європейських політиків. Він критично налаштований до України і не вірить в її перспективи. Те саме вже зараз говорять, в точу числі публічно, багато хто з його колег. Він лояльний до Росії і не вдається до моральних резонів коли обговорює її політику.

Разом з тим звинувачення, що пролунали на його адресу від МЗС, здаються надмірними та невиваженими. Не варто критичні висловлювання та скепсис таврувати як «антиукраїнські». Так само невдалим з дипломатичної точки зору здається теза про те, що заяви Орбана «відображають підходи країни-агресора«.  Це типове reductio ad Hitlerum і є ознакою недисциплінованого мислення.  «Антиукраїнськість» угорської сторони, щоб воно не означало, не залишає місця для конструктивного діалогу, бо який діалог можливий з україножерами та пропутінськими падлюками? Доти, доки Україна декларує своє прагнення взаємопорозуміння, не варто знецінювати позицію іншої сторони.

В цілому промова варта того, аби ознайомитися із нею. Угорський лідер вочевидь тяжіє до агресивного та конфліктного стилю ведення справ.

Якщо перший сюжет, здається, вже вичерпано, то другий демонструє потенціал перетворення на чергову точку напруження. Ідея замінити повну назву з  «уповноважений уряду Угорщини з питань співпраці Саболч-Сатмар-Березького району та Закарпаття» на «уповноважений міністра з питань розвитку Закарпаття і програми розвитку дошкільних навчальних закладів Карпатського басейну» була розцінена в Україні як зазіхання на державний суверенітет.

Один з провідних експертів, постійний автор «Європейської правди» Дмитро Тужанський навів низку аргументів на користь того, що угорцям треба якнайшвидше поступитися і не йти шляхом подальшої ескалації конфлікту. Контраргументи та можливі кроки угорської сторони були проаналізовані мною у відповідному матеріалі. Зокрема, поставлено під сумнів, що поява в органах влади іншої держави посади із подібною назвою є достатньої ознакою зазіхань на український суверенітет.

Наприкінці серпня стало відомо, що угорське МЗС пішло назустріч і не буде наполягати на своєму праві. Одначе сказати, що зарано вважати цю суперечку вичерпано. По-перше, звертає на себе увагу зміст та тональність публічної комунікації угорської сторони з цього приводу:

У відомстві наголосили, що для угорського уряду розвиток Закарпаття має вкрай важливе значення і для цього потрібне належне фінансування. «Однак українському уряду це важко зрозуміти і він, на жаль, використовує всі можливі засоби, щоб завадити передачі цих коштів, в тому числі і через протест проти назви посади Іштвана Грежі. Якщо ціною продовження нашої допомоги Закарпаттю є зміна назви посади уповноваженого, ми змінимо її» — заявили в МЗС Угорщини.

В цих заявах можна виокремити дві тези:

  • українська влада налаштована деструктивно по відношенню до власних громадян;
  • влада Угорщини готова поступитися заради розвитку Закарпаття.

Іншими словами, мова йде про Жертву, яку Угорщина приносить на вівтар Добра та Любові до своїх співгромадян в Україні.

Якщо відмову Будапешту від подальшої ескалації у поєднанні із демонстрацією ображеної невинності можна було передбачити, то реакція на це української сторони виглядає дещо суперечливою. Її деталі висвітлюються в черговому огляді, що його підготувала «Європейська правда».

Здавалося б, відмова угорців від нової назви старої посади, що так обурила українську сторону, сама по собі демонструє їхню налаштованість на співпрацю. Але замість того, щоб сказати «Ок, дякуємо за розуміння» українці починають висувати все нові й нові претензії.

Не знаю, як дипломатичний етикет трактує питання щодо транскрипції та транслітерації топонімів, та в будь-якому випадку угорці не стали наполягати і, знов ж таки пішли на зустріч. Але, виявляється, і цього замало.

Перелік «гріхів» Ійдярто як от «не критикував та не засуджував російську агресію«, або «висловлював сподівання на відновлення довіри між ЄС та РФ» викликає подив. Невже хтось вважаєте, що його діяльність на російському напрямку та всі ті висловлювання, що так обурюють українських спостерігачів, були його ініціативою або самодіяльністю? Те, що йому зараз закидають, всього лише відображення позиції Будапешту, яку нещодавно ще раз виголосив очільник угорської держави.

В статті стверджується, що «Європейська правда» детально писала про перебіг нового конфлікту, який тривав рівно місяць» і тут же повідомляють про наявність проблем із відкриттям почесного консульства в Шіофок. Більше того, пов’язують із їх вирішенням надання агреману новому послу Угорщини. Але про це не було ані слова в попередніх матеріалах.

Схоже на те, що український МЗС вирішив перейти в дипломатичний наступ. Якщо у Києві розцінюють останні поступки Будапешту як ознаку його слабкості та привід поставити мадяр на місце або отримати сатисфакцію за приниження останніх місяців, може статися чергове лихо. В такого штибу ситуаціях конче важливою є здатність вчасно зупинитися. Угорщина має набагато більші можливостей завдати шкоди та дискомфорту Україні, аніж Україна — Угорщині.

Таким чином дати однозначну оцінку останнім подіям в україно-угорських відносинах поки що не вдається. Наступні два-три тижні дозволять зрозуміти куди саме зараз рухається гойдалка.

Польща

24 серпня під час військового параду з нагоди Дня Незалежності України Петро Порошенко повідомив, що гасло «Слава Україні, Героям Слава» стане офіційним вітанням у Збройних Силах України. Відповідний законопроект був поданий ним до Верховної Ради, вже розглянутий та прийнятий в цілому і до кінці вересня має отримати статус Закону. Парад проходив під звуки офіційного гімну ОУН, відомого як «Марш українських націоналістів«. Наприкінці 2017 він був перероблений українськими митцями та представлений як «Марш Нової Армії«.

 

Характеризуючи нове вітання, пан президент заявив, що «Від нього ми почуваємо колосальне піднесення, а наших ворогів корчить як чортів від ладану«. На жаль, його вкотре не попередили про деякі побічні ефекти такого кроку, в тому числі вкрай неприємні. Справа в тому, що від слів «Слава Україні! Героям слава!» та іншої культурної спадщини ОУН корчить не тільки наших ворогів, але й декого із стратегічних партнерів.

Того ж дня 24 серпня на сумнозвісному, як казали за часів моєї радянської молодості, порталі Kresy.pl було оприлюднено інтерв’ю колишнього главкома сухопутних військ Війська Польського Вальдемара Скрипчака.

Що звертає на себе увагу:

  • Скрипчак не політик чи особа, ангажована якоюсь політичною силою. Точніше, під час коротенького пошуку матеріалів про нього не вдалося знайти факти, що свідчили б про щось інше. Наскільки можна судити, це кадровий військовий, людина, що уособлює саме військову еліту Республіки Польща. Судячи з його біографії, пан генерал є людиною непересічною. Досі займає позицію радника міністра оборони РП, виступає в якості лектора та консультанта;
  • Нажаль, інтерв’ю з виразною назвою «Польща за сильну Україну, але без націоналізму — польський генерал Скрипчак» зникло з сайта Polonews.in.ua, тому доводиться радше домислювати його погляди. Достеменно відомо, що в 2014-15 роках він вимагав надати Україні важкі озброєння, зокрема танки для протистояння російській агресії;
  • Ключовими тезами є «Це шок для мене. Я був переконаний, що Україна рухається в геть іншому напрямку» та «Якщо Міністерство оборони знало про використання на параді подібної риторики та символіки, воно припустилося жахливої помилки»;
  • Україні закидається використання саме «фашистської» та «нацистської» символіки.

Емоційна реакція Скрипчака змушує замислитися на аспектом ситуації, про який навряд чи взагалі згадували ініціатори впровадження символіки ОУН в Збройних силах України. Внаслідок прийняття таких символів як офіційних та навіть найважливіших ЗСУ перетворюється в провідника, виразника ідеології того самого «бандеризму», який в Польщі є не тільки стигматизованим, але й кримінализованим. Як наслідок і Міністерство оборони Республіки Польща, і польські військовослужбовці, в першу чергу командний склад, несподівано для себе опинилися перед непростими дилемами.

В першу чергу мова йде про абсолютно практичні речі, як от питання щодо чіткого розмежування доречних, недоречних і просто неприпустимих форм взаємодії Війська Польського та його представників із ЗСУ. Наприклад, чи є припустимим для польських військових брати участь у заходах, де лунатимуть нове офіційне вітання ЗСУ та марш? Як має виглядати спільна служба польських та українських військових, аби не наражати перших на звинувачення у порушенні національного законодавства та моральних норм польського суспільства?

Варто нагадати, що з 2016 року проходить вишкіл спільна Литовсько-польсько-українська бригада (LITPOLUKRBRIG) із штаб-квартирою в Любліні. Чи зможуть українські військові зі складу бригади виголошувати «чудовий бандерівський славень»? А співати хором «Зродились ми великої години»? Ці зовсім, зовсім не теоретичні питання.

За кілька тижнів до святкування Дня незалежності України редакція порталу Kresy.pl направила запит до Міністерства оборони РП стосовно участі польських військових в заходах, де лунатимуть бандерівські гасла та марші. Аналогічні запитання озвучив і скандальний священник Тадеуш Ісакович-Залеський, духовний лідер «кресов’ян». До речі, о. Тадеуш адресував свій запит не тільки президенту Дуді і міністру оборони, а й окремо командиру LITPOLUKRBRIG полковнику Зенону Бжушко.

Попри те, що досі нема офіційних коментарів цієї проблеми, є достатньо ознак ставлення Варшави до чергових ініціатив Києва. Святкування 25-ої річниці Незалежності України в 2016 році стало останнім, в якому прийняв участь діючий президент Республіки Польща. До речі, він виявився єдиним керівником іноземної держави, який завітав до України на ювілей. Наступного 2017-го року Польщу на параді в Києві представляли лише 29 військових зі складу LITPOLUKRBRIG. Анджей Дуда на урочистості не приїхав, хоча і був запрошений. До речі, саме тоді мав вперше прозвучати «Марш Нової Армії», але анонсований українськими журналістами музичний сюрприз був скасований в останній момент.

Однією з причин відсутності Дуди могла стати без перебільшення ідіотська витівка очільника Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича. Наприкінці червня 2017 року він виклав в своєму Фейсбуці фотомонтаж, на якому постать Юрія Шухевича додали до фотографії, зробленої під час урочистостей із Дня Незалежності у 2016 році. Нагадаю, що саме в 2017 році суперечки між Україною та Польщею отримали форму відкритого конфлікту. Одним з його рушіїв стали протиріччя між національними політиками історичної пам’яті, ставленням до діяльності ОУН та особисто Р. Шухевича зокрема.

Фотомонтаж, що спричинив протести МЗС Польщі
Фотомонтаж, що його зробив керівник УІНП, спричинив протести МЗС Польщі.

Внаслідок скандалу, вчиненого редакцією Kresy.pl, МЗС Польщі висловило офіційний протест і полум’яний боєць історичного фронту прибрав свою геніальну фотожабу, але, здається, апарат Анджея Дуди зробив належні висновки. Це неважко зробити, маючи перед очима яскраву історію, в яку вляпався за два роки до того під час відвідання Києва попередник Дуди, президент Броніслав  Коморовський.

2017 рік став першим та останнім, коли українські військові брали участь у військовому параді під час урочистостей на честь Дня Війська Польського, що його святкують 15 серпня. У 2018 році до Варшави не були запрошені ані офіційні особи, ані парадна група.

Попередні висновки

За той час, що минув з моменту публікації «Польського фронту» не сталося жодного дива. Всі без винятку позитивні новини пов’язані із ситуаціями, в яких не задіяна ані рідна українська держава, ані її ентузіасти. На жаль, в Україні на всіх рівнях досі бракує усвідомлення того, в якій ситуації ми опинилися рік тому. Вже потрапивши в конфлікт, і офіційні інституції, і та частина суспільства, на примхи та смаки якої вони орієнтуються, діють або в парадигмі конфронтації, тобто  попередньої стадії, або взагалі вважають те, що відбувається, всього лише суперечкою.

У випадку Угорщини це призводить до поступового розширення кола проблемних питань. Полякам націонал-стурбовані кола послідовно тиснуть на той самий мозоль, знов і знов спричиняючи серйозний дискомфорт.

Найбільш небезпечною здається ситуація навколо військового співробітництва України та Польщі. Чергові новації в царині військових ритуалів ЗСУ можуть викликати різку відповідь з боку Польщі. Аби уникнути конфронтації, доречно зробити наступні кроки:

а) переконатися, що проблема взагалі існує і перспектива чути СУГС ще й від українських військових, в тому числі (це найбільш слизький аспект) всередині LITPOLUKRBRIG, спричинить польській державі та військовим надмірний дискомфорт. Надмірний в даному контексті означає такий, що спонукатиме їх до якогось серйозного афронту. Серйозного в даному контексті означає такого, що українська сторона не зможе обмежитися звичним буботінням на кшталт «ви не розумієте» та «нам своє робить»;

б) якщо проблема дійсно існує і поляки відчуватимуть саме надмірний дискомфорт, необхідно спробувати з’ясувати у який спосіб можливо зменшити рівень цього дискомфорту до помірного та прийнятного;

в) якщо компроміс неможливий і поляки поставлять питання руба, важливо якнайраніше з’ясувати, до яких саме кроків у відповідь вони вдаватимуться;

г) діяти за обставинам, тобто зберігати спокій та чистити зброю.

Все це доцільно зробити силами МінОборони, не залучаючи МЗС. Для цього, гадаю, цілком достатньо неофіційних консультацій через військових аташе.

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s